Подорож у країну казок

       Мета: продовжувати знайомити дітей з казками, висловлювати своє ставлення до героїв казки, розвивати пам'ять, увагу, логічне мислення, виховувати ввічливість доброту, дружні стосунки.

      Обладнання: кошик з казковими предметами. У кошику: горошина, яйце, буряк, пір’я, колосок, цибуля, горщик із написом « мед», хліб, пиріжки, каша та інше.

      Оформлена книжкова виставка «Казка + пригода, читаю з насолодою».

                                  План проведення:

     1 зупинка. Українські народні казки.

     2 зупинка. Літературні казки.

     3 зупинка. Бюро казкових знахідок.

     4 зупинка. Бліц - турнір «Порушення прав казкових героїв».

    Захід проведено в рамках співпраці з літнім оздоровчим табором «Веселка» при Аджамській ЗШ. Присутні загін «Чомучки» та «Пізнайки».

     Захід проводила бібліотекар Ярошенко Л.Г. Діти брали активну участь в проведенні подорожі.

      Подорож проведено в бібліотеці. Присутні - 32 дітей..

Видано 32 книги.

Деякі з робіт:

          Сьогодні  я  вирішив  розповісти вам про те,  що особисто я знаю про свій рід. Нажаль, сучасна молодь дивиться вперед,  навіть не замислюючись про своїх предків.  Вони ідуть  в одну  ногу з сучасністю  і часто-густо, проживши    життя, навіть  не  пам’ятають,  як звали  їх  прадідусів  і  прабабусь.  Як  не  крути, але це вже стало звичкою. Хоча  колись  кожній людині обов’язково  потрібно було поіменно знати весь свій родовід. 

          Отже, як говорив Френсіс Бекон: «Любов до батьківщини починається з сім′ї». Тому надалі моя розповідь буде саме про сім′ю.

           Моя сім′я  досить велика: мама, тато, брат, бабуся і я. Часто ми збираємося за одним вечірнім столом і за чашечкою чаю говоримо про те, що було, що є і що буде. У цей непростий час я часто чую розповіді про минулі часи, про моїх прадідусів і прабабусь, які пройшли через тяжкі випробування, котрі траплялися на їхньому шляху.

   Я починаюсь з отчої землі,

   Як меч з вогню,

   Як ніжна пісня - з мови,

   Як велетенських сосон кораблі,

   Як творчість - із великої любові.

   Я починаюсь з отчої землі…

                              С. Булгаков.                                                              

 Мене звати Єгор Доценко. Я народився в 01.02.2000року. Навчаюсь у 9 - Б класі

 Аджамської загальноосвітньої школи.

Найбільше люблю історію і географію.

Навчаюсь добре, маю багато друзів. У вільний від навчання час люблю читати.

Я живу в козацькому селі Аджамка . Його не відразу знайдеш на мапі України.  Але це моє рідне село. Я тут народився і росту, тут моя родина, тут я зробив свої перші кроки. Тут земля моїх дідів і прадідів. тут живуть добрі і працьовиті люди. Все це моє, рідне, найдорожче у всьому світі.

      Мрію, щоб моя Аджамка процвітала, всі люди жили в мирі і любові. Добре розумію, що ми майбутнє нашої країни, і всі мої мрії реально можуть здійснитися, бо все в наших руках, тільки треба  мати сильне бажання. Вірю в це.

       Я люблю життя з усіма його плюсами та мінусами. Та найбільше я люблю свій дім, в якому завжди затишно, тепло, а ще поруч - моя родина.                      

 Не знаю, що буде попереду, але напевне знаю те, що де б не був я, завжди буду пам’ятати свій рід від діда і  прадіда.                              

                                                     -

                Я  пам’ятаю.       Я пишаюсь.

   В щасливі і тяжкі години -

     Куди б не стелився шлях  -

     Не згасне вогнище родинне

     В людських  запалених серцях.

             Сьогодні я вирішив розповісти вам про те, що я  знаю про свій рід Нажаль, сучасна молодь дивиться вперед навіть не замислюючись про своїх предків. Вони ідуть в одну ногу з сучасністю і часто-густо навіть не пам’ятають, як звали іх  прадідусів  і прабабусь.  Як не крути, але це вже стало звичкою. Хоча колись кожній людині обов’язково потрібно було поіменно знати весь свій родовід. Напевно, це недолік сучасного суспільства і ми  повинні це змінити.

            Френсіс  Бекон говорив: «Любов до Батьківщини починається з сім′ї». Тому надалі розповідь буде про мою сім′ю.

           Моя сім′я досить велика: мама, тато , брат, бабуся і я. Часто ми

збираємося за одним вечірнім столом і за чашечкою чаю говоримо про те, що було, що є і що буде. У цей непростий час я часто чую розповіді про минулі часи, про моїх рідних, які пройшли через тяжкі випробування, котрі траплялися на їхньому шляху.

           У нас є сімейний альбом, у якому багато старих світлин. На них мої прадідусь і прабабуся - Чумаченко Василь Пимонович і Віра Миронівна.  Вони працювали вчителями в школі, були дуже хорошими людьми. Їх завжди поважали і любили діти.

              Мій прадідусь - Чумаченко Василь Пимонович був ветераном Великої Вітчизняної війни. Ще зовсім юним потрапив він у пекло бойових дій.  Він  пройшов з боями всю Україну і закінчив війну в травні 1945 року в Німеччині. Воював він в рядах Першого Українського фронту радистом. Приймав участь в боях за оборону Києва і має бойову нагороду - медаль «За оборону Києва». Мій прадідусь приймав участь у звільненні від фашистських загарбників країни західної Європи. За мужність та відвагу проявлених в боях у  Василя Пимоновича є  нагороди -   грамоти та медаль «За освобождение Праги». Та найпочесніше місце в колекції мого прадідуся займає Орден слави III ступеня та Орден Великої Вітчизняної війни II ступеня. 

           Зі слів моєї мами і бабусі Василь Пимонович часто розповідав про війну. До наших днів збереглася згадка про випадок, який стався на фронті. Прадідусь, сидячи зі своїм побратимом в окопі, говорив про життя - буття, що в нього є сім′я: дружина і маленька донька, про плани на майбутнє . Товариш також мріяв, що по поверненню після війни, одружиться, буде мати діточок та збудує будинок. Але їхню розмову обірвав свист куль і після цього побратим стих, тільки червоні плями крові з′явилися на його тілі. Так скінчилося товаришеве життя і всі його мрії.  А мій прадідусь всю війну був твердо впевнений, що його, як ангел - охоронець, оберігала молитва написана на невеличкому аркуші його дружиною.

        Коли я слухаю розповіді бабусі про її тата, про те, як він воював, в моїй уяві виникають картини жорстоких боїв, безперервний рев кононад, гул танків, різкі накази командирів, крики поранених.

        В ту війну гинули молоді сини, чоловіки, брати і друзі - але наш народ гідно вистояв у жорстокій і несправедливій війні і здобув велику перемог

 Зустріч Чумаченка В.П. з учнями школи. 1975 рік.

      Якою ж повинна бути наша подяка? Напевне, виявом нашої вдячності, буде те, що ми дійсно цінуватимемо Батьківщину і свободу, цінуватимемо своє життя і  постараємося залишити гідний слід в історії, як справжні патріоти.

     Давно вже немає мого прадіда, а пам'ять живе про нього. У нас на почесному місці знаходяться його нагороди. Вони - гордість нашого роду.

       Нещодавно  мені наснився сон, що я спілкуюся з дідусем. Я розповідаю йому про своє життя, адже ж він про мене нічого не знає.

     А ще я розповів йому про події, що відбуваються в Україні. А він так засмутився: «Скільки ж біди навколо».  «Ви збережіть усе, що ми захистили в ту війну,  усе, що ми любили - попросив він.

      І я впевнений ,що теперішню путінську агресію, розв’язану проти нашої рідної України наш народ подолає і над нашими головами завжди буде мирне небо і рідна земля під ногами. А спогади про наших предків будуть гріти нам душу, з надією на світле майбутнє, яке творимо ми самі.                  

Доценко Є.  Книга пам′яті мого роду.-Аджамка: Самвидав, 2015р.

Укладачі: Єгор Доценко

                  Н.В. Чумаченко

    Роки спливають за роками,

    Так час крокує в небуття,

    Але, на жаль, це знає кожен,

    Йому не буде вороття.

    За часом линуть покоління,

    На зміну діти йдуть батькам,

    Але не треба забувати,

    Кому завдячуєш життям.

    Ми діти неньки України,

    Де завжди мешкав весь наш рід.

    Тут жив і прадід мій, і дід,

    Про них складу свій родовід.

                                            Т. Баштенко

Хоч подивитись всі роботи ?

Приходь в бібліотеку!